Похід 2007. Маленька історія

Спробую не розпилятись на слова. Думаю, що фотографії розкажуть набагато більше.


Просто маленька історія, яка стала кульмінацією походу.



"Після холодної ночі (палатки покрились інієм) довгоочікуване сонце так і не зігріло наші закоцюблі тіла. Холодні сірі хмари окупували небо з неабиякою частотою. Вже після сніданку гострі краплини дощу насміхались з усіх наших намірів побачити гори. Найсміливіші з нас все ж, закутавшись у дощовики, все ж пішли покоряти вершину. Інші залишились, заховавшись у палатки, хто, грати у Аліяс, а хто, заонурившись у декілька пар спальних мішків, відшкодовувати загублені вночі хвилини тепла.

Так і не дочекались ми сонця. Під вечір, як ви вже здогадались, гнітучий настрій панував у таборі. Мокрі речі сушились вже на трьох вогнищах, оточених хороводами замерзлих особистостей. Хтось просився додому, хтось внутрішньо радів від пережитих випробувань, а хтось мовчки чекав на те, що вирішать інші. А інші вирішили - залишаємось. А вранці побачимо - як таке продовжиться, то підемо додому.

Із заходом сонця на долину опустився густий туман, який і зовсім закрив від нас надію.

....




і ось... хтось згадав про Бога... Що це я кажу? Мабуть небагато хто з нас в цей день про Нього не думав. Адже "як тривога то до Бога", але вслух так ніхто і не осмілився задати питання, що бурею тривожили душу. Чому? Чому?

І ось... хтось наважився згадати про Бога вслух... Не скажу хто це був, бо серед того холоду, дощу і туману, важко було розрізняти думки, голоси, обличчя... Але якраз це і стало ключовою хвилиною.... "Завжди радійте. За все дякуйте." І ми почали радіти. Співати Господеві хвалу. Спочатку для того, щоб зігрітись, співали дитячі пісеньки з рухами. Потім згадувались все нові і нові (чи може старі і старі) слова пісень, які говорили про нашого Бога - Всемогутнього, Сильного, Всезнаючого! Хтось пожартував "а що якщо хмари розвіються? А що якщо Господь чекав від нас поклоніння? А що якщо Він відповість на нашу хвалу?"


Мабуть, той хто це говорив і сам не вірив, що таке може трапитись, але вже через деякий час, ми побачили, що туман розсіюється, ще через кільканадцять хвилин з-за хмар пробився променями місяць, а ще через мить з"явилась перша зоря. А ми все співали і співали, і ніхто навіть не чекав, що небо стане кристально чистим, що видно стане не лише сусідній табір, який розташувався за сто метрів від нас, алей Чумацький шлях і найвіддаленіші дерева на вершинах гір, що оточували долину.

"І коли я його побачив, то впав йому до ніг наче мертвий. А він поклав свою правицю на мене та й промовив: Не бійся. Я перший і останній....(Об.1:17)"